Для прогнозу рівня та можливості інтегрованості країн СНД у загальний економічний простір [1] було використано понад 50 методів науково-технічного прогнозування і надано перевагу детермінованій кроково-регресійній моделі та методу Дельфи. При цьому було розглянуто близько 350 чинників, що заважають Україні прямувати до ринку ЄС. Результати досліджень, які наведено в табл. 1, показують, що на даному історичному етапі вітчизняна економіка не може швидко інтегруватись до системи світового та європейського розподілу праці. Суворі реалії конкуренції на міжнародних ринках, з якими зіткнулася Україна, вказують на пріоритетність співробітництва України з державами СНД і перш за все з Російською Федерацією, головним економічним партнером України. Йдеться про співпрацю на рівні держави, регіонів, окремих галузей економіки та підприємств. Між тим зв’язки між країнами СНД становлять лише 1/3 загального обсягу їхнього зовнішньоторгового обігу (в СРСР – 69%, в ЄС – 62%).

Вирішальним фактором на шляху подолання цих негативних тенденцій є перехід до стратегії комплексного розвитку національної економіки з використанням науково-технологічного потенціалу. Процес економічної суверенізації України сприятиме розвиткові всебічної кооперації та торгівлі, зокрема в галузі інтелектуальної власності та трансферу технологій, які мають здійснюватися на засадах паритетності та взаємовигідності.

Упродовж 1990-1999 рр. для організації багатосторонньої та двосторонньої співпраці України з державами-учасницями СНД у галузі науки і технологій провадилися аналіз стану та перспектив, прогнозування й коригування пріоритетних напрямів дво- та багатостороннього науково-технічного співробітництва. Було визначено порядок формування міждержавних наукових, науково-технологічних, інноваційних програм та умов участі науковців і організацій України в спільних програмах, внесено відповідні зміни до Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічній діяльності». Ці заходи дозволили Україні підтримати свій авторитет серед наукової громадськості держав-учасниць СНД, а також відстояти інтереси держави щодо демократичного, паритетного, а не керованого характеру співробітництва у сфері науки і технологій у рамках СНД під час формування та реалізації міждержавних наукових і науково-технічних програм, створення міжнародних наукових центрів та організацій. Українських учених та фахівців залучено до виконання національних науково-технічних програм держав-учасниць СНД, що більш повною мірою допоможе реалізовувати науково-технологічний потенціал України для виходу на європейський та світовий ринок трансферу технологій та наукоємної продукції, забезпечить доступ фахівців України до науково-технічних інформаційних ресурсів країн СНД, сприятиме розвиткові науково-технологічного потенціалу держави. Завдяки цьому Україна залишається високорозвинутою технологічною державою, з якою рахуються у світі.

Щоб підтримувати цей статус, треба негайно вжити заходів з розвитку зовнішніх ринків збуту українських товарів та підвищити ефективність реалізації режиму вільної торгівлі з країнами СНД. Зазначимо, що конкурентоздатність та експортоспроможність зумовлено часткою інтелектуальної власності у вартості товару, яка, у свою чергу, визначається його науковою складовою. Реалізація програм довгострокового науково-технічного співробітництва з країнами СНД дає можливість вивчати пріоритети та напрями спільного вирішення проблем підвищення конкурентоздатності та експортоспроможності товарів у двосторонніх торговельних стосунках і в організації торгівлі з третіми країнами.

Враховуючи спрямування зовнішньої політики нашої держави на інтеграцію до європейського економічного простору, на період до 2010 р. треба здійснити прогнозування зростання виробництва всіх галузей у рамках основоположних державних стандартів, що відповідають європейським та міжнародним.

Для України та інших держав СНД на сьогодні залишаються проблеми, зумовлені спадом темпів економічного розвитку й фінансовою неможливістю надання науці статусу пріоритетної компоненти розвитку суспільства. Тому прийняття заходів з підтримки науки, збереження й розвитку науково-технологічних потенціалів держав як найважливішої умови забезпечення національної безпеки є невідкладним. Створення науково-технологічної політики відповідно до економічних реалій ринкових відносин має на меті забезпечення економічного зростання й відродження виробництва на базі науково-технічного прогресу.

Для цього необхідно в першу чергу розробити механізми залучення приватного капіталу для підтримки наукової сфери, створити законодавчу базу для стимулювання вітчизняного підприємця, інвестора, вкладати кошти в науку. Крім того, треба залучати фінансування з багатьох джерел (створення фондів різного гатунку, в тому числі таких, що працюють на основі повернення кредитів), наприклад, концентрування для цих цілей фінансових ресурсів Держіннофонду, позабюджетної частини коштів Фонду приватизації та централізованих амортизаційних відрахувань для інвестування в економічну й науково-технічну сферу країни на пільговій довгостроковій кредитній основі, а також вивільнення наукових структур, які беруть участь в інноваційному процесі, від сплати податку на прибуток і ПДВ на кошти, що зароблено в результаті наукової діяльності. Дуже важливо також забезпечити соціальний захист працівників наукової сфери.

Відродження національної науки, що за досвідом розвинутих країн є однією зі складових створення конкурентоздатної на світовому ринку наукоємної продукції, сприятиме зміцненню й розвиткові зв’язків у сфері науки і технологій, що склалися історично, розширенню міжнародного науково-технічного співробітництва.

Однією з перешкод інтеграційних процесів у СНД у сфері науки і технологій є структурна політика, яку провадить Росія і яка призвела до паливно-сировинної орієнтації російського експорту. Така орієнтація визначається не державними інтересами Росії, а вимогами світового ринку. Вона не дає для російської економіки позитивної перспективи та й не сприяє розвиткові інтеграційних процесів у СНД. Вирішальним фактором на шляху подолання дезінтеграційних процесів у СНД (передусім між Україною та Росією) має бути перехід економіки РФ з паливно-сировинної орієнтації на стратегію комплексного розвитку з використанням існуючого науково-технічного потенціалу. З цією метою розроблено Концепцію державної політики Російської Федерації в галузі міжнародного науково-технічного співробітництва (схвалено Урядом РФ від 20.01.2000 р.).

Щодо відносин України з іншими країнами СНД в галузі науки і технологій слід відзначити, що в період 1992-1998 рр. практично з усіма цими країнами було укладено або погоджено (з Республікою Таджикистан) міжурядові угоди та договори в цій сфері.

Основним напрямом організації двостороннього науково-технічного співробітництва було формування, реалізація, коригування переліку пріоритетів та проектів Програм співробітництва в галузі науки і технологій як складової Програм довгострокового економічного співробітництва України з державами СНД (табл. 2). Розглянемо стисло деякі з них.

Відповідно до Угоди між урядом України та урядом Азербайджанської Республіки про науково-технічне співробітництво (укладено 24 березня 1997 р. та ратифіковано 21 лютого 1998 р.) на першому етапі формування Програми науково-технічного співробітництва було узгоджено 7 проектів. Перевагу віддано участі України в розвитку нафтогазового комплексу Азербайджану. Всі спільні проекти спрямовано на видобуток і транспортування нафти та газу: перспективні технології та пристрої для освоєння нафтових і газових свердловин, пристрої для безперервного контролю вміщення води та домішок у нафтопродуктах, що транспортуються трубопроводом, розробку та впровадження енергозберігаючих мікропроцесорних систем управління електроприводами технологічних установок і агрегатів нафтопромислів тощо. На жаль, проекти з українського боку в 1999 р. не фінансувались. Зараз передбачено їх фінансування в сумі 200 тис. грн.

Було затверджено перший етап виконавчої програми українсько-білоруського науково-технічного співробітництва. Обсяг фінансування 9 проектів з української сторони в 1998-1999 рр. становив близько 7% на загальну суму 21 тис. грн., у 2000 р. передбачено 70 тис. грн.

Угоду між урядом України та урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки і освіти укладено 26 липня 1995 р., а Угоду між урядом України та урядом Російської Федерації про науково-технічне співробітництво укладено 27 серпня 1996 р. і ратифіковано 16 січня 1998 р.

Сформовано перший етап програми науково-технічного співробітництва між українськими та російськими організаціями, що складається з 24 проектів, але з української сторони профінансовано в 1999 р. лише 2 проекти в межах близько 7,1% від плану. Зараз вживаються заходи до виправлення ситуаціїї. Зокрема, затверджено програму «Нанофізика і наноелектроніка» і передбачено її фінансування в обсязі 200 тис. грн. у 2000 році.

Реалізація довгострокової програми економічного співробітництва України з Російською Федерацією можлива лише за умов сприяння науково-технічному співробітництву. В цілому ж перспективи розвитку зовнішньоекономічної діяльності між Україною і РФ обумовлені здійсненням глибоких структурних зрушень в економіці, проведення активної інноваційної політики. Прогноз розроблявся на підставі системного підходу, тобто до уваги бралися всі соціально-економічні, освітянські, народногосподарські та інші фактори, що сприяли підвищенню експортного потенціалу України; на поєднанні пошукових та нормативних методів, на експертних оцінках фахівців з різних галузей промисловості і функціональних міністерств (Мінекономіки, Мінфіну та ін.). Тобто враховувалися екстраполяція попередніх тенденцій, бажані параметри розвитку експортного потенціалу з орієнтацією на задоволення соціально-економічних потреб України і забезпечення її національної безпеки.

В основу прогнозу покладено інформацію Держкомстату, Мінекономіки, Держмитслужби України та заходи, що передбачені у програмах дій уряду щодо піднесення виробничого, інноваційного потенціалу, фактографічних даних галузевих і функціональних міністерств та пропозицій регіонів України про їх участь у зовнішньоекономічній діяльності. Прогнозні розрахунки, що окреслюють основні шляхи взаємного виходу з гіперінфляції і розвитку торгівлі, узгоджувалися з термінами реалізації заходів, передбачених у Програмі економічного співробітництва між Україною та Російською Федерацією на 1998-2007 рр. Прогнозна оцінка експортного потенціалу основних товарних груп експорту України до РФ наведена у ряді публікацій, де доведено, що лише за допомогою науково-технічного потенціалу держави, виконуючи спільні проекти, можна вийти з кризи. Особливу увагу російська сторона приділяє спільним проектам щодо інформаційного забезпечення трансферу технологій на міжнародному ринку, популяційно-генетичним структурам рослин СНД, нанотехнологіям, стику суші й моря, створенню енергозберігаючої технології водопідготовки і переробки рідких сумішей, розробки глобальної мережі моніторингу атмосфери, розробки молекулярно-генетичних механізмів дестабілізації каріотипу в умовах генотоксичного впливу тощо. Невиконання міждержавних зобов’язань однієї з сторін веде до невиправних втрат конкурентоспроможності національного товару та послуг на ринку партнера, що ми вже маємо на російському ринку.

Пропозиції українських і узбецьких науковців та фахівців щодо спільного виконання проектів з визначенням партнерів з обох сторін за напрямами: охорона здоров’я, виробництво, переробка та зберігання сільськогосподарської продукції та нетрадиційні джерела енергії не знайшли підтримки через обмеженість бюджетних коштів з обох сторін, що стримує ефективність науково-технічного співробітництва.

На жаль, сьогодні в рамках українсько-узбецької науково-технічної програми виконується тільки один проект, що одержав широкий міжнародний резонанс, – це «Розвиток спостережувальної бази наземної оптичної астрономії на горі Майданак». За цим проектом в 1997-1998 рр. отримано інформацію, що викликала не тільки значний інтерес світової наукової громадськості на нараді з гравітаційних лінз (10-12 червня 1998 р., м. Осло, Норвегія), а й бажання сприяти (за умови державної підтримки програми) підвищенню рівня матеріального забезпечення програми у вигляді розробки та виготовлення у Франції приладів для дослідження гравітаційних лінз. Відкрито WEB-сторінку в Iнтернеті та запропоновано створення Міжнародного фонду в підтримку системи моніторингу гравітаційних лінз, до якої ввійшла обсерваторія на горі Майданак.

Цей проект, фінансування якого розпочато у 1997 р., дозволив українським ученим високо піднести рейтинг української науки у світі, що сприяло виділенню міжнародними організаціями допомоги у вигляді сучасних приладів.

Активізацію науково-технічного співробітництва, на що сьогодні спрямовують значні кошти розвинуті країни, в Україні стримує обмеженість бюджетних коштів та невизначеність інших джерел фінансування внаслідок невикористання наукових розробок промисловістю та соціальною сферою в умовах економічної та фінансової кризи в державах СНД. На жаль, скорочення фінансування спільних міжнародних проектів з іншими країнами СНД з боку України в односторонньому порядку дуже негативно позначається на міжнародному іміджу нашої держави.

Нарощування експорту країни на світовому ринку, збільшення або, принаймні, збереження його питомої ваги у світовій торгівлі є надзвичайно важливим чинником функціонування національної економіки будь-якої держави. Але всі ці складові залежать від науково-технічної політики держави, що і буде розглянуто в подальшому.

Експортний потенціал України визначається обсягами наукоємних товарів і послуг, які можуть бути вироблені в економічній та соціальній сферах і реалізовані на світовому ринку з максимальною користю для країни. Як відомо, Україна завжди мала досить значний експортний потенціал. Маючи площу, що становить 0,4% світової суші, і чисельність населення близько 0,8% загальної його кількості, Україна виробляла у 1990 р. 5% світової мінеральної сировини та продуктів її переробки. Розвідані запаси корисних копалин України оцінюються приблизно в 7 трильйонів, а за деякими даними – в 12-14 трлн дол. США. Участь України у світовому видобутку марганцевої руди становила 32%. Україна має також розвинену базу алюмінієвої сировини й експортувала свого часу до 30% глиноземів та 18% каолінів, що видобуваються у світі. Виробничі потужності металургійного комплексу становлять: у виробництві сталі – 54 млн т, чавуну – 52 млн т, готового прокату – 41,5 млн т. За цими показниками Україна посідає п’яте місце в світі після Японії, США, Китаю та Російської Федерації. На жаль, нині ці потужності повністю не використовуються, але відповідний потенціал поки що зберігся.

Крім того, Україна має конкурентоспроможні технології аерокосмічної галузі, суднобудування, виробництва нових матеріалів, біотехнології, регулювання хімічних, біохімічних та біофізичних процесів. Великий експортний потенціал мають також агропромисловий та енергетичний комплекси країни.

Про великі потенційні можливості України в сфері експортної діяльності наочно свідчить той факт, що у 1998 р. вона здійснювала зовнішньоторговельні операції з партнерами 189 країн, і обсяги експорту становили 14,2 млрд дол. США, хоча все ж залишилося від’ємним сальдо у зовнішній торгівлі товарами – понад 2% ВВП (майже 3 млрд дол.).

Вищенаведені факти дають підстави стверджувати, що Україна має можливості для поліпшення своїх позицій на світовій господарській арені, однак досягти цього можна лише за умови проведення обгрунтованої національної політики щодо нарощування експорту. Подальший розвиток експортного потенціалу набуває особливого значення на сучасному етапі ринкової трансформації економіки як фактор підтримки багатьох галузей і виробництв, джерело надходження валюти для вирішення нагальних виробничих і соціальних потреб та забезпечення економічної безпеки держави. Цілеспрямований розвиток експортоорієнтованих галузей відповідно до тенденцій на світовому ринку є важливою умовою структурної перебудови економіки, технологічної модернізації виробництв, підвищення конкурентоздатності українських товарів та послуг.

Однак сьогодні можна констатувати, що за зовні непоганими кількісними показниками експортного потенціалу криються вкрай незадовільні якісні показники зовнішньої торгівлі України. Йдеться насамперед про невідповідність структури зовнішньої торгівлі сучасним тенденціям у світовій економічній системі та низький якісний рівень конкурентних переваг у більшості традиційних та потенційних експортних галузей. Так, про незадовільну структурну політику свідчить те, що товарна структура експорту України в 1998 р. порівняно з 1991 р. майже не змінилася. Провідне місце в ній продовжує посідати продукція чорної металургії (близько чверті), що дає підстави говорити про певну монокультурність, яка підвищує вразливість країни у сфері зовнішньоекономічних зв’язків. Експортний потенціал машинобудування, приладобудування використовується лише незначною мірою.

Структура експорту послуг та робіт також залишається недосконалою: в 1998 р. 84,1% обороту припадало на транспортні послуги, 2,3% – комунікаційні послуги, 2,3% – послуги в монтажі і ремонті, 0,7% – в ремонті (виробничих) основних фондів. Слід звернути увагу на відсутність будь-яких позитивних зрушень за такими статтями, як фінансові та інші ділові послуги, комп’ютерні та інформаційні, туристично-рекреаційні, а також послуги, що пов’язані з патентами, ліцензіями, ноу-хау й іншими нематеріальними активами, які в багатьох країнах дають чималі прибутки.

Необхідно також відзначити, що динаміка українського експорту суттєво відстає від тих обсягів, які потрібні для виведення економіки зі стану стагфляції. Неадекватність експортної діяльності зумовлена в першу чергу низькою конкурентоздатністю українських товарів та послуг на ринках розвинутих країн. Більше того, відтепер можна говорити не просто про неконкурентоспроможність української економіки, а про наявність так званого системного розриву щодо групи провідних країн, яка виявляється перш за все у несумісності технологій, парадигм управління, низькій сприйнятливості виробництва до нововведень, у структурно-галузевій, інституціональній та культурній несумісності.

Як свідчать дослідження Центру ім. Г.М. Доброва та Національного інституту українсько-російських відносин Ради національної безпеки і оборони України, з 1994 р. зберігається тенденція втрати Україною традиційних ринків збуту як у країнах колишнього СРСР, так і в Російській Федерації [11].

Враховуючи концепцію реформування та доктрину розвитку російської науки [6-9], на сьогодні бачимо, що Україна втрачає традиційні ринки СНД без завоювання стійких «ніш» на світовому ринку. Крім того, низька конкурентоздатність багатьох виробів української промисловості зумовлює зменшення попиту на них на традиційному ринку та посилює сировинний перекіс експорту.

Таке становище призводить до проникнення імпортних споживчих товарів і високотехнологічної продукції на внутрішній ринок України й веде до атрофії науково-технічних досліджень і переробних галузей вітчизняної промисловості.

Загрозливість такої ситуації посилюється тим, що відволікання зростаючої частки валютних надходжень на закупівлю імпортних технологій та споживчих товарів обмежує фінансові можливості на науково-технічні дослідження, що призводить до подальшого спаду виробництва та експорту, посилює ресурсну та фінансову залежність від країн-постачальників і прискорює сповзання української економіки на периферію світового господарського розвитку.

Несприятливий стан зовнішньої торгівлі (посилення сировинного перекосу в структурі експорту, збільшення розриву між експортоспроможністю та імпортомісткістю, пасивне сальдо торговельного балансу) не залишає сумнівів щодо того, що необхідною умовою для інтенсифікації зовнішньоторговельної діяльності України на сучасному етапі економічної депресії стає перш за все підвищення ефективності використання науково-експортного потенціалу країни як в цілому, так і орієнтованого на ринок Росії. Причому пріоритетним напрямом розвитку зовнішньоекономічних зв’язків є насамперед налагодження тісних, взаємовигідних науково-технічних та торговельно-економічних відносин між Україною і Російською Федерацією. Це зумовлено тим, що рівень прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у галузі народного господарства країн колишнього СРСР нерівнозначний: з 15 країн 55% ПІІ належить Російській Федерації, а решта всім іншим, в т. ч. 12% Україні [3].

Пріоритетність і особливості становлення українсько-російських відносин обумовлені багатьма факторами, серед яких можна виділити: багатовікові історичні зв’язки; геополітичне розташування України як транзитного шляху до країн південно-західної Європи; необхідність реформування економік обох країн, успіх якого значною мірою залежить від того, наскільки плідно розвиватимуться насамперед їхні науково-технічні та торговельно-економічні стосунки в нових ринкових умовах; значна кількість росіян серед населення України (більше 12%); розвиток виробничих, наукових, культурних і суто людських зв’язків тощо.

Російська Федерація упродовж 1991-1996 рр. була домінуючим торговельним партнером України і найбільшим ринком збуту товарів традиційного українського експорту, зокрема продукції агропромислового комплексу, машинобудування, металургійної та хімічної промисловості. Однак в 1997-1998 рр. внаслідок запровадження Росією ПДВ на імпорт українських товарів чітко визначилась негативна для України тенденція суттєвого спаду обсягу експорту на ринок Росії порівняно з 1996 р. (на 21,5%). В той же час практично завдяки подальшому нарощуванню обсягів експорту вітчизняної продукції та послуг в Росію можна буде досягти позитивного торговельного балансу з цією країною без скорочення імпорту життєво необхідних для України російських товарів (у першу чергу паливно-енергетичних ресурсів), вирішення проблем зовнішньої заборгованості, стабілізації курсу національної грошової одиниці та зміцнення безпеки держави в зовнішньоекономічній сфері.

Досягненню цих цілей мають сприяти угоди між Україною та РФ про економічне та науково-технічне співробітництво на 1998-2007 рр., а також низка інших міждержавних документів, які закладають підвалини щодо створення принципово нової ситуації у двосторонніх відносинах, переходу від невизначеності, політичної заангажованості контактів до рівноправного, прагматичного і взаємовигідного партнерства. Однак, слід зазначити, що дані угоди не зможуть ефективно діяти без наповнення їх реальним змістом і створення відповідних механізмів для попередження деструктивних процесів у сфері зовнішньої торгівлі між двома країнами. А це неможливо зробити без своєчасного прийняття гармонізованих правил щодо регулювання взаємних економічних стосунків і досягнення приблизної адекватності податкової, фінансової, інвестиційної, структурної, науково-технічної, промислової, митно-тарифної та інших складових економічної політики України та РФ з метою підпорядкування їх вирішенню стратегічних завдань економічного співробітництва.

Нарощування вітчизняного експортного потенціалу за допомогою активізації міжнародного науково-технічного співробітництва на традиційному ринку тісно пов’язано з динамікою експорту українських інвестицій до цих країн.

Розглядаючи статистичні бюлетені та дані Держкомстату України, можна побачити різницю щодо експорту та імпорту товарів за 1996-1998 рр. та їхню неповноту [2-4]. Виявляється закономірність спаду зовнішньоторговельного обороту між Україною та країнами СНД, яка зменшилася за 2 роки на 15,7% тільки з Росією (на 2,8 млрд дол. США). Аналіз показує, що обвальний спад обсягів експортно-імпортних операцій України в основному залежить від науково-технічного українсько-російського співробітництва, в т. ч. від експорту українських інвестицій та трансферу технологій до РФ. Так, інвестиції українських підприємств невиробничої сфери у Росію за останні 5 років зменшилися на 60%. Це відбулося за рахунок продажу ними акцій російських підприємств, втрат капіталу та вилучення його у зв’язку із скасуванням окремих угод між ними та резидентами РФ. Одночасно простежується процес збільшення обсягів експорту капіталу резидентами України з галузей виробничої сфери економіки, що підтверджується дослідженнями динаміки прямого інвестування з галузей економіки України в економіку РФ, в т. ч. по регіонах України [12]. Для активізації міжнародного науково-технічного співробітництва та закріплення України на традиційному ринку слід визначити наступне:

1. Понад половину (52,9%) обсягу українських інвестицій в РФ залучено з підприємств, що працюють у виробничій сфері, зокрема в будівельній галузі (30,9% до загального обсягу) і в таких підгалузях промисловості, як чорна металургія (9,8%), машинобудування і металообробка (9,3%), паливна промисловість (1,7%). Переважна більшість цих підприємств розташовано на сході України у промислово розвинутих областях: Донецькій, Харківській, Полтавській, Луганській, Запорізькій. Усі перелічені області (за винятком Полтавської) є прикордонними щодо РФ територіями.

2. Серед галузей невиробничої сфери лідерами в прямому інвестуванні економіки РФ є такі галузі, як охорона здоров’я, фізична культура та соціальне забезпечення (40,8% до загального обсягу); фінанси, кредит, страхування, пенсійне забезпечення (5,7%). Одноосібним лідером серед регіонів – інвестиційних донорів економіки Росії за наведеними галузями є Київ.

3. Потік українських прямих інвестицій до РФ в галузевому розрізі поступається за спектром галузей і підгалузей відповідному потоку інвестицій у зворотному напрямі. Такі галузі і підгалузі економіки України, як наука і науково-технічні послуги, культура і мистецтво, інформаційно-обчислювальне обслуговування, поліграфічна, деревообробна і целюлозно-паперова промисловість, промисловість будівельних матеріалів лише отримують російські інвестиції, але самі майже не вкладають капітал в економіку Російської Федерації.

Розвиток торговельних зв’язків України з РФ упродовж останніх 10 років відбувався на тлі несприятливих економічних умов, посилення кризових явищ в усіх без винятку галузях, народногосподарських комплексах, окремих секторах економіки та соціальної сфери України. Стосується це і науково-технічного співробітництва.

Кризовий стан вітчизняної економіки, неадекватність її структури сучасним потребам відтворення та науково-технічного прогресу, використання значної частини наукового та виробничого потенціалу на відтворення неефективної структури економіки безпосередньо впливають на стан зовнішньоторговельної діяльності, а саме на зменшення обсягів експорту товарів у зарубіжні країни, зокрема в Російську Федерацію, частка якої в загальному обсязі товарообміну України неодмінно посідає перше місце.

Додатковими факторами стримування нарощування обсягів експорту українських товарів на російський ринок упродовж останніх 9 років залишалися розбіжності в системі ціноутворення обох країн, існуючі відмінності у господарських механізмах, економічному законодавстві, принципах побудови внутрішньої та зовнішньої політики та організаційних заходах з регулювання зовнішньоторговельних відносин, порушення колишніх господарських зв’язків між країнами, протекціоністські заходи російського уряду щодо захисту власних товаровиробників і ринку, висока енерго- і матеріаломісткість українських виробництв, що обумовлює низьку конкурентоздатність українських товарів, та інші негативні чинники.

В загальному обсязі українського експорту до Російської Федерації найбільшою є питома вага продукції металургійного та машинобудівного комплексів, хімічної промисловості та пов’язаних з нею галузей харчової промисловості. Тому вплив спаду експортоспроможності вітчизняної продукції на російському ринку на соціально-економічний стан України яскраво може бути проілюстрований на прикладі саме цих галузей і комплексів вітчизняної економіки, де можна знайти найбільшу вигоду від впровадження наукових розробок учених України.

Основними факторами, що впливали на обсяги виробництва продукції в металургійному комплексі України та на обсяги й асортимент експорту цих товарів на ринок, були: різке падіння як внутрішнього попиту на металопродукцію, так і скорочення попиту російського ринку на ці товари, співвідношення оптових цін на продукцію металургійних комплексів в обох країнах, цілеспрямованість політики обох держав на зменшення залежності від імпорту за рахунок створення відповідних національних виробництв, кон’юнктура попиту світового ринку щодо металопродукції, коливання світових цін на ці товари та відсутність сучасної наукової складової у вітчизняній продукції металургійного комплексу.

В галузевому розрізі чорна та кольорова металургія є нині основним джерелом надходження валюти до державного бюджету України, одним із основних напрямів державної політики щодо підвищення ефективності зовнішньоторговельної діяльності України щодо країн СНД. Зокрема, зростанню обсягів валютних надходжень від поставок вітчизняної продукції металургійного комплексу (залізної та марганцевої руд, коксу, чавуну, прокату чорних металів, сировини та виробів з кольорових металів) на російський ринок має сприяти підтримка традиційного для України експорту тощо. Особливо слід зосередитись на впроваджені сучасних науково-технічних розробок у вітчизняне виробництво, що зробить продукцію металургійного комплексу конкурентоздатною на ринку взагалі.

Машинобудівний комплекс. У машинобудуванні та металообробці, яка є головною інвестиційною галуззю промисловості України, спад виробництва протягом 1991-1998 рр. (на 64,8%) відбувався прискореними темпами порівняно з іншими галузями. Ця негативна тенденція і глибина спаду виробництва становила майже 4%. Основними негативними чинниками, що обумовили таке різке падіння виробництва в галузі і продовжують впливати на його сучасний стан, є втрата традиційних ринків збуту продукції галузі (у першу чергу російського) та високі ціни на продукцію. Упродовж усього періоду 1991-1998 рр. індекси цін на вітчизняну машинобудівну продукцію перевищували відповідні показники в СНД.

Україна за цей період різко скоротила експорт магістральних тепловозів, автомобілів, екскаваторів, бульдозерів, металорізальних верстатів та інших видів продукції в Російську Федерацію, яка є основним споживачем з країн СНД вітчизняної продукції машинобудування. Виробництво цих товарів в Україні тепер становить близько 2-6% від рівня 1990 р.

Зменшення експорту в країни СНД особливо позначилось на падінні обсягів виробництва в Україні технологічного устаткування для металургійної промисловості та нафтогазового устаткування, для виробництва хімволокна, інструментів, приладів та ін., що обумовлено різким скороченням платоспроможного попиту російських споживачів української машинотехнічної продукції, переорієнтацією найплатоспроможніших з них на імпорт більш конкурентоздатної продукції з країн далекого зарубіжжя, а також заходами російського уряду щодо захисту національного ринку і підтримки імпортозамінних виробництв, у тому числі протекціоністськими заходами, що забороняють прямі поставки окремих видів продукції машинобудівного комплексу України на російський ринок.

Зниження обсягу експорту української машинотехнічної продукції на російський ринок обумовлює формування регресивних структурних зрушень у машинобудівному комплексі України за рахунок випереджаючого скорочення випуску високоякісної і технічно складної продукції, яка визначає науково-технічний прогрес країни.

Яскравим прикладом є спад виробництва майже на 100% і експорту металорізальних верстатів з ЧПУ, ковальсько-пресових машин з ЧПУ – більш як на 95% та обробних центрів – майже на 99%. В 1991 р. з 37,7 тис. штук металорізальних верстатів, що були вироблені в машинобудівному комплексі України, 32,8 тис. штук (тобто 87,1%) було експортовано до Російської Федерації. Відповідно з 10,8 тис. штук, вироблених у 1991 р., ковальсько-пресових машин 5,1 тис. штук (або 47,2%) було експортовано до Російської Федерації.

Існує прямий зв’язок і між різким скороченням експорту в СНД споживчих товарів довгострокового користування та спадом їх виробництва в машинобудівному комплексі України. Це насамперед пов’язано зі зростаючою конкуренцією з боку всесвітньовідомих іноземних фірм-виробників товарів господарського та культурно-побутового призначення, наповнення якими внутрішнього споживчого ринку СНД, так і України зростає з кожним роком. Виробництво телевізорів і магнітофонів в Україні за 1991-1998 рр. скоротилось відповідно на 98,9 і 98,6%, тобто практично майже припинилося, тим більше, що і в 1997 р. зменшення виробництва цих товарів становило відповідно 36,3 і 56,7%. Виробництво холодильників і пральних машин за 1991-1998 рр. скоротилось відповідно на 57,7 і 91,3%.

Таким чином, нині в машинобудівному комплексі України склався критичний дисбаланс між виробничим потенціалом та фактичним рівнем виробництва.

Головна причина цього полягає в тому, що підприємства машинобудівного комплексу практично відмовляються від впровадження вітчизняних наукових розробок, для яких необхідна кооперація виробника і вченого, перекваліфікація фахівців, а також заміна виробничого обладнання, що стає непрофільним. Деградація структури виробництва та невикористання вітчизняних новацій супроводжуються вивільненням висококваліфікованих кадрів, соціальним напруженням у суспільстві, економічною кризою, що створює національну небезпеку.

Такі різкі зміни за відсутності інвестицій держави на науково-виробничий комплекс призводять до неконтрольованого розвалу машинобудівного потенціалу України. Разом з тим без проведення в країні економічної політики, орієнтованої на пріоритетний інноваційний розвиток обробних галузей промисловості, у першу чергу машинобудування, неможлива трансформація України у високорозвинуту державу з високим рівнем життя населення.

Продукція хімічної і нафтохімічної промисловості. Обсяги виробництва в цій галузі промисловості знизилися за останні 9 років на 60,9%. Одночасно з різким зменшенням внутрішнього попиту на продукцію хімічної і нафтохімічної промисловості суттєво скорочувався її експорт і в СНД. Зниження як внутрішнього, так і зовнішнього попиту (насамперед російського ринку) пов’язано передусім зі спадом платоспроможності сільськогосподарських виробників – споживачів мінеральних добрив, з падінням попиту легкої промисловості на хімічні волокна і нитки, а машинобудування (виробництво холодильників, телевізорів та інших споживчих товарів) – на полістирол та інші види пластмас тощо. Особливо негативно на експортоздатність продукції хімічної і нафтохімічної промисловості України на російському ринку в 1991-1994 рр. вплинуло зростання цін на вітчизняну продукцію (обумовлено високими цінами на енергоносії) та залежність від імпортної сировини (особливо нафти і стиролу). Індекси цін у цій галузі України, порівняно з відповідними показниками в Російській Федерації, були в 1,8-7,8 раза вищими.

Внаслідок дії зазначених негативних факторів скоротилися поставки з України до СНД, в першу чергу до РФ, мінеральних добрив (особливо калійних і азотних), різко зменшилися обсяги експорту сірчаної кислоти, кальцинованої та каустичної соди, фосфатних добрив, іншої продукції. Постійно знижувався і обсяг виробництва цих видів продукції в Україні. Так, якщо в 1991 р. було вироблено 4200 тис. тонн мінеральних добрив (з них 141,8 тис. тонн, або 3,4% – експортувалось до РФ), то в 1997 р. – лише 2325 тис. тонн (з них 105,3 тис. тонн, або 4,4%, експортувалось до РФ). У цілому ж виробництво мінеральних добрив в 1998 р. порівняно з 1990 р. скоротилося на 51,5%. Яскравим прикладом поступової втрати українськими виробниками ринку СНД хімічних товарів є різке зменшення протягом 1991-1998 рр. експорту до РФ такого представницького товару, як сірчана кислота. Її експорт в РФ становив у 1991 р. 362,1 тис. тонн, у 1998 р. лише 13,7, тобто скоротився на 96,2%. Таке різке падіння обсягу поставок сірчаної кислоти на російський ринок не могло не позначитись на обсягах виробництва в Україні, які скоротились з 5000 тис. тонн в 1990 р. до 1435 тис. тонн у 1998 р. (або на 71,3%).

Подібні приклади можна навести і по багатьох інших товарах хімічної і нафтохімічної промисловості, які свідчать про те, що ця товарна група зазнала бодай чи не найбільших втрат в структурі українського експорту до СНД. Основна причина такого становища полягає у розширенні наукових досліджень у світі та експорту трансгенних технологій вирощування екологічно чистих сільськогосподарських продуктів, які не потребують хімічного втручання.

Деяке нарощування обсягів експорту товарів хімічної та нафтохімічної промисловості в РФ у 1995 р. було обумовлене державною підтримкою сільського господарства Російської Федерації, яка полягала у виділенні йому кредитів під закупівлю мінеральних добрив, що суттєво підвищило як попит російського ринку на цей вид продукції, так і обсяг українського експорту мінеральних добрив.

Слід зазначити, що ускладнення проблеми експорту української продукції хімічної та нафтохімічної промисловості до країн СНД пов’язане також і зі схожістю внутрішньої структури галузі в цих країнах, яка характеризується переважанням крупнотоннажної основної хімії, в той час як російський ринок потребує здебільшого продукцію малотоннажної хімії. Тому реальні можливості посилення позицій українських експортерів на російському ринку хімічних товарів можуть бути забезпечені лише за умов докорінної перебудови цієї галузі на менш енергоємні та менш залежні від імпорту сировини виробництва. Тому інвестиції на наукові розробки вітчизняних учених треба вкладати саме в цей напрямок, що дозволить нарощувати експорт продукції хімічного комплексу на ринку СНД. Слід зазначити, що прикладні наукові розробки в кінцевому підсумку потребують суттєвого підвищення експортоздатності вітчизняних товарів, і для цього знову необхідні інвестиції, реструктуризація діючих промислових підприємств, нові підходи до управління і налагодження виробництва в регіонах, сучасний менеджмент тощо.

Харчова промисловість. За останні 10 років обсяги виробництва в харчовій промисловості України скоротились на 63,5%. Виробництво таких найважливіших видів продукції галузі, як цукор, макаронні і хлібобулочні вироби зменшилося відповідно на 70,1%, 65,6% і 59,6%, тваринного масла – на 75,5%, олії – на 61,5%.

Одночасно з ендогенними факторами (скорочення виробництва сільськогосподарської сировини, монопольні ціни на готову продукцію, низька купівельна спроможність населення) на спад виробництва в харчовій промисловості України впливали також екзогенні чинники (витіснення з російського ринку вітчизняних товаровиробників продовольчих товарів, протекціоністські заходи російського уряду щодо захисту власних товаровиробників, зростання імпорту харчових продуктів з третіх країн).

У недалекому минулому українські підприємства харчової промисловості поставляли до країн СНД, особливо до РФ (Москву, Санкт-Петербург, у централізовані фонди), значну кількість м’ясних виробів, борошно, крупи, цукор, олію. Багато країн СНД споживали велику кількість плодів, овочів та фруктів з України. Тепер значна кількість цієї продукції завозиться в СНД із Західної Європи, Північної Америки, з інших регіонів світу. У великих обсягах українські продовольчі товари поставляються в країни СНД за бартером, що насамперед пов’язано з недосконалістю товарно-грошових відносин як в Україні, так і в СНД. Негативний вплив бартеризації зовнішньоторговельних відносин на соціально-економічний стан України проявляється передусім у втраті державою можливих валютних надходжень, зловживаннях партнерів при виконанні бартерних угод, нееквівалентності товарообміну. За даними [12] лише у 1997 р. із загального обсягу експорту (223,6 млн дол. США) до Російської Федерації мороженої яловичини поставлено за бартером майже 5% (10,4 млн дол.), молока та вершків згущених з 19,4 млн дол. – 25,4% (4,9 млн дол.), 10,9% баранини, 20,3% тваринного масла, 15,1% яблук, 26% макаронних виробів, 12,1% кондитерських виробів тощо.

Бартеризація зовнішньоторговельних відносин між країнами, яка не має нічого спільного з ознаками ринкової економіки, має поступитись нормальним товарно-грошовим відносинам постачальників і споживачів продукції агропромислового комплексу та харчової промисловості на взаємовигідних економічних засадах. Проте слід враховувати, що інтеграція України в світовий ринок продовольства найближчим часом є проблематичною через високу собівартість та високі ціни реалізації продовольчої продукції та недостатньо високу її якість. Тому бартерні угоди при високій залежності України від енергоносіїв, навіть за повної їх невідповідності вимогам ринку, є поки що необхідним заходом.

Таким чином, оскільки збільшення обсягів валютних надходжень до державного бюджету від реалізації продукції агропромислового комплексу та харчової промисловості могло б сприяти подальшому економічному розвитку України, необхідна дійова науково-технічна політика та експортна стратегія, що відповідала б вимогам міжнародних інтеграційних процесів. Тут слід враховувати наявність конкурентної боротьби на ринку продовольства, жорсткого тиску з боку розвинутих країн, внаслідок чого внутрішні ринки України і потенційні імпортери української продукції, в першу чергу країни СНД, наповнилися продовольчими товарами, алкогольними і безалкогольними напоями, тютюновими виробами та іншими товарами не тільки з Європи, але і з США, Туреччини, Ірану та інших країн «далекого» зарубіжжя.

Отже, Україна насамперед має за допомогою вітчизняного науково-технічного потенціалу захистити внутрішній ринок від зовнішньої експансії, а також вести активний пошук споживачів своєї продовольчої продукції відповідно до кон’юнктури світового ринку і на основі довгострокового взаємовигідного партнерства.

Для підвищення експортоспроможності вітчизняної продовольчої продукції на світовому ринку і ринках СНД необхідна виважена державна політика щодо реформування аграрного сектора України, поєднання важелів регулювання економіки з боку держави і розвитку ринкового середовища, встановлення цінового паритету на сільськогосподарську продукцію та основні засоби виробництва, визначення пріоритетних галузей сільського господарства і зосередження на них наявних державних ресурсів шляхом прямого інвестування під конкретні наукові розробки та обсяги державних закупок.

Для структурної перебудови доцільним є формування міжгалузевих фондів науково-технічного розвитку і модернізації сільськогосподарського виробництва, відрахування до них визначених процентів з обороту переробних підприємств, комерційних та інших структур. Але для перетворення харчової промисловості України в одну з провідних експортних галузей вітчизняного промислового комплексу необхідно, по-перше, і найголовніше, впровадження нових технологій більш глибокої переробки сільськогосподарської сировини, по-друге, оновлення основних фондів, по-третє, поліпшення інфраструктурного забезпечення підприємств і розширення асортименту продукції. До найактуальніших проблем підвищення експортоспроможності продукції агропромислової галузі слід віднести також розвиток складського і холодильного господарства на основі науково-технічних вітчизняних розробок, перехід на випуск переважно фасованої продукції з використанням сучасних пакувальних технологій і матеріалів та якісного маркування.

Вплив міжнародного науково-технічного співробітництва та зовнішньоекономічних зв’язків на соціально-економічний стан України і структурні зрушення в її економіці здійснюється за двома основними напрямами.

По-перше – це вплив, обумовлений входженням України у відкритий глобальний науково-технічний і економічний простір через використання традиційних каналів міжнародної діяльності і зовнішньої торгівлі – експорту та імпорту. Особливо великий вплив нині має імпорт, яким, окрім зовнішньоторговельних фірм, комерційних структур та виробничих підприємств, активно займається велика кількість населення. Масований імпорт товарів споживчого та виробничого призначення сприяє насиченню внутрішнього ринку, але водночас перешкоджає розвитку переробних галузей, вітчизняної науки і економіки. Наявні структурні диспропорції у виробництві посилює нераціональна структура українського експорту, в якому домінує продукція важкої промисловості з незначною науковою складовою, частіше морально застарілою.

По-друге – це вплив зовнішньоекономічних зв’язків на економічне зростання через надходження до країни високоякісних матеріальних, фінансових, інформаційних та інтелектуальних ресурсів шляхом отримання кредитів, технічної допомоги, інвестицій, міжнародної кооперації, впровадженням вітчизняних конкурентоздатних на світовому ринку сучасних технологій тощо.

Зовнішньоекономічні ресурси, виступаючи каталізатором економічного зростання, сприяють здійсненню прогресивних структурних зрушень, створенню нових галузей промисловості, посиленню позицій національних вчених та виробників на зовнішніх ринках і особливо на ринку СНД, про що стверджує прогнозна оцінка експортного потенціалу основних груп товарів України до Російської Федерації до 2010 р., яку виконано з використанням методів Дельфи, регресійно-кроково детермінованого моделювання тощо [1, 11].

Аналіз статистики [1-3] та прогнозування пріоритетних напрямів науково-технічного співробітництва України з країнами СНД [10] з урахуванням доктрин розвитку науки в країнах СНД та концепції їх реформування дав змогу отримати нову інформацію, спрямовану головним чином на прикладне застосування наукової складової для досягнення конкретної мети – закріплення на світовому ринку.

Процедура прогнозування провадилась у три етапи, коли до чинників [11], що виконували функції експертизи у конкретній галузі, додавали серію припущень, в т. ч. стосовно майбутнього розвитку подій на ринку та їх часових обмежень. Крім того, вибирали найбільш ймовірний сценарій, а також зважали на чинники, які могли б вплинути на процес. Прогнозні оцінки [12] наведено у табл. 3.

Тому зовнішньоекономічна стратегія України має бути спрямована на підтримку вітчизняної наукової складової, яка дає змогу в цілому добитися вирішення економічних і соціальних проблем, створення нових робочих місць, реалізацію пріоритетних інвестиційних проектів та програм з метою реструктуризації підприємств на основі використання передової науки і техніки та технології, забезпечення конкурентоздатності вітчизняної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках, насамперед на ринку СНД і Російської Федерації зокрема.

Сучасна експансія з боку інших держав має економічний, зокрема інтелектуальний характер. Надання кредитів (траншів), а також грантової підтримки видатним ученим ніколи не було спрямоване на технологічний розвиток країни, а було намаганням зберегти ринок для збуту низькоякісних іноземних товарів, а також використовувати кваліфіковану робочу силу, утримання якої в десятки разів дешевше за іноземний еквівалент. Наприклад, урядом Великобританії з метою підтримки дій у рамках Дарвінівської ініціативи щодо пропагування британського освітянського, наукового та технічного досвіду у сфері збереження та довгоперіодичного використання світових біоресурсів оголошено про надання на 3 роки гранту обсягом 139 тис. фунтів стерлінгів для створення баз даних біорізновидів в Україні, Росії, Грузії та Казахстані. Тобто фактично за 1 млн грн закуповується інформація про наукові та дослідницькі структури вчених, які працюють у цій галузі, а також про безпосередньо завершені наукові розробки у чотирьох країнах [13].

Державна економічна політика має проводитися на національних наукових засадах короткотермінового індикативного планування та довготермінового прогнозування [`14, 15]. З метою невтрачання, а укріплення позицій України на ринку СНД, і зокрема на російському, необхідно активізувати науково-технічне співробітництво в рамках виконання спільних програм, а також розширити інвестування цього ринку. До цієї політики повинні бути залучені різні чинники.